В заключній частині нашої великої розмови колишній президент ФК Львів розповідає про прем’єр-ліговий період, невдачу на виборах президента ПФЛ і найбільше розчарування в футболі
- ФК Львів вже на другому році свого існування вийшов до Прем’єр-ліги. Спочатку ви грали у Львові. Наскільки було важно «вписатись» в стадіон Україна?
- Головне було визначитись із сумою, яку ми повинні були платити Карпатам. Бо ж всі служби, які працювали на стадіоні, були підпорядковані саме їм. І орендували ми стадіон у них. Точніше, ситуація була така – символічну 1 гривню Карпати платили місту за Україну, а всі інші видатки ми, в принципі, ділили порівну. Наших же співробітників на Україні було мало.
Однією з особливостей було те, що кількість глядачів завжди значно перевищувала кількість проданих квитків. Іноді хотілось, дивлячись на все це, зробити безкоштовний вхід. Але це і за регламентом неможливо – бо ж у глядача повинен бути квиток, та і, чесно кажучи, у нас була така точка зору. Якщо вболівальник любить, підтримує команду, то він повинен це робити не тільки серцем, емоціями, а й своїми фінансами, нехай і скромними. Тоді це дійсно схоже на європейську модель.
У нас взагалі були тісні і добрі стосунки з різними службами Карпат, вони нам допомагали в Добромилі зі стадіоном, наприклад. Що сталось потім…
- Чому Львів з’їхав з України?
- Перший момент – Карпати повідомили нам, що поле в не дуже доброму стані, і навесні воно дві команди не витримає. Ну і дуже швидко (це ж все-таки криза уже була) почали рости ціни. Нам одна гра на Україні обходилась у 120 тисяч, тоді як Арсенал за оренду Олімпійського в Києві платив, якщо я не помиляюсь, 60. Навесні ж із підігрівом і освітленням сума повинна була вирости. Та й у нас вже на той час почались проблеми з фінансуванням. Наприклад, домовились з футболістами на зарплату в 5000 гривень. Хоча, в принципі, головна причина була саме у стані поля.
Ми підготували стадіон в Добромилі і були готові грати друге коло там. Якби не та погода, що в ніч перед матчем зіпсувала нам поле… За добу до гри приїздили знімальні групи, дивувались, як все ідеально було підготовлено. А за ніч випала чи не місячна норма опадів. Жодне поле не витримало б такого.
- Чи можна було уникнути того скандалу – тобто перенести матч? Ви ж, набравши завдяки тому полю одне очко, втратили свій стадіон на кілька поєдинків…
- Так, тоді з Металістом ми зіграли внічию, а потім, коли грали на нейтральних полях, недобрали десь 6 очок… Треба було переносити гру. В тій ситуації це міг зробити лише суддя (ним, до речі, був один із найавторитетніших нині арбітрів, Віктор Швецов – О.С.). Він походив, покидав м’яч, шукаючи сухі місця. Для мене все було зрозуміло. Тому того, що сталось після матчу, того болота, з яким нас змішали – я, відверто кажучи, очікував.
А за рік вже інший суддя (Сергій Березка – О.С.) ходив по полю нашого стадіону вже з зовсім іншою метою. І відмінив той матч з Севастополем, хоч поле було в набагато кращому стані, ніж з Металістом. Нам тоді ще й технічну поразку хотіли дати. Отакі подвійні стандарти… А коли я вже після матчу з Металістом побачив в інтернеті відео з матчів Металіста – на якому він полі проводив свої матчі за рік до того…
Отже, були, очевидно, чиїсь інтереси – але тільки не ФК Львів, бо у обох випадках ми виявились винними. На матч із Севастополем я, до речі, замовив три дизелі зі Львова, приїхало багато уболівальників. А суддя взяв і відмінив гру. І його ніхто не покарав – хоч КДК ФФУ відмінила рішення ДК ПФЛ!
- Ваш феєричний старт в Прем’єр-лізі – чи не збив він з пантелику молоду недосвідчену команду? Мовляв, ми Шахтар обіграли, що нам інші…
- На жаль, оскільки я жив в Києві, то не міг так сильно впливати на морально-психологічний стан команди, як головний тренер. Зараз я розумію, що Степан Федорович (Юрчишин – О.С.) упустив цей важливий момент. Бо вже пізніше мені стало відомо, що на наступні ігри – які не могли виграти – вони їздили і думали не про них, а дивились, як забивають голи Шахтарю. Тому тут явно недопрацював тренерський штаб. А до футболістів які претензії – з них, крім Ващука, ніхто Прем’єр-лігу в очі не бачив, тому ясно, що та перемога для них була головною подією в кар’єрі.
А набрати ті нещасні три очки ми могли та й повинні були саме в той момент, на старті – а не в кінці чемпіонату, коли боролись за виживання. Тоді вже почались проблеми з фінансами, ці роз’їзди по країні. А восени було все – фінанси, Україна, уболівальники, кураж. Бери і вигравай.
- Судячи з того, що Ви сказали, питання «Чи не жалкуєте про звільнення Юрчишина» знімається, чи не так?
- Я його дуже люблю за те, що він зробив в першій лізі, як він згуртував хлопців, зліпив з них команду. Але в Прем’єр-лізі – вісім ігор без перемог, всього дві нічиї. Я задав просте питання – а що далі? Як будемо вибиратись з цієї ситуації? І мене не змогли переконати в тому, що цей тренерський штаб знає, що робити. Чекати ще кілька турів я не міг. А іншого варіанту, ніж зміна тренера, в такій ситуації не існує.
Чи пожалкував я? Ну, жалкувати взагалі ні за чим не потрібно, особливо за тим, що зроблено – бо вже нічого не виправиш. Якби все у нас склалось добре, то це був би гарний досвід. Стосовно призначення Ковальця… Я багато думав, аналізував поради – але рішення приймав сам. Значить, на той момент на мою думку воно було правильним. Та й по грі все виглядало непогано, ми почали вигравати, набирати очки.
- Чи були інші варіанти, крім Ковальця?
- Я зараз і не згадаю конкретні прізвища. Але напевно ж були. Я тоді схилявся до молодого фахівця. Бо вже розумів, що мої футбольні погляди розходяться з тими, що є у досвідчених (в усіх смислах цього слова) тренерів. Я хотів бачити в команді молодого, який би будував свою роботу по-сучасному, і щоб він не був втягнутий у всі ці неписані правила. Це взагалі було основною причиною – намагання знайти якомога чистішу людину.
Хоча, мабуть, було помилкою те, що у Ковальця не було досвіду першого тренера. Хоча ми дали йому шанс дебютувати. Львів взагалі був командою, яка давали шанси – гравцям, тренерам. Я цього не боявся. Так, якби стояло питання, скажімо, потрапляння в євро кубки – тоді треба було збирати потужну команду вже на зовсім інших принципах. Але у нас були скромні задачі, з якими молодість повинна була справитись.
А те, що вболівальники іноді незадоволені частими змінами тренерів – то це реалії футбольного життя. Президенту важливо знайти свою людину, свого тренера. І не всім це вдається з першого разу. Той же Ахметов не відразу знайшов Луческу. Хоча, можливо, і треба було мені почекати з Юрчишиним рік, хто тепер зна.
- Ви сказали, що головною причиною вибору Ковальця було бажання знайти людину, що не втягнута в «систему»…
- Як виявилось, втягнуті уже всі. Головний запобіжник, який дозволяє людині залишатись над всім цим – це лише особисті якості. Порядність, чесність. Простий страх перед правосуддям. Просто є різні категорії людей. Одні щиро вважають, що нічого «такого» вони не роблять, що все це – норма і нічого протизаконного в цьому немає. А інші ніби йдуть на угоду з совістю – от зараз я один раз змахлюю , аби досягти бажаного результату, і все. Але проблема в тому, що після цього одного разу дороги назад уже немає.
Якщо система виявляється такою жорсткою і навіть страшною, то краще зупинитись, вискочити з неї – аби зберегти якусь здорову частку себе, що потім відновить весь «організм». А молоді… «Рак» у футболі, як виявилось, дуже швидко прогресує. Скажу так, моя логіка не спрацювала в цьому питанні.
- 30 тур, дербі, поразка, виліт. Чого не вистачило Львову у тому поєдинку?
- Якщо говорити несерйозно, то причина була у формі. У мене був шок, коли команда вийшла у фіолетовому комплекті. У нас же були білий, синій і бордовий комплекти форми. Бордовий – колір Львова, синій нам теж геральдики мотивували, а за білий нашу команду в першій лізі називали «ангелами». І тут – фіолетовий.
Ковалець взагалі в цьому плані був оригіналом. Наприклад, коли він прийшов, то перевдягнув команду в жовті гетри. Що він хотів цим досягти – може, фарт з Металіста перетягти… Я коли вперше побачив, подумав – може, забули, по дорозі купили. Питаю у гравців, вони кажуть – головний тренер так вирішив, бо ми, мовляв, неправильно одягнуті. Кольори ж у нас синьо-золоті, тому треба такі гетри. Хоча жовтий і золотий взагалі-то різні речі. Я попросив віддати дітям в школу ті гетри, але через гру-дві дивлюсь – знову. У нас ще й Шаман був, це психолога так називали, цікава така людина. Але я його дуже швидко попросив з команди…
Якщо ж говорити серйозно, то той матч, він не був аж таким вирішальним. Бо ж у разі перемоги Іллічівця в Сімферополі ми б за будь-якого підсумку дербі вилітали. І от це, можливо, було найстрашнішим. Бо кожен це розумів. І, мабуть, не на сто відсотків налаштовувався на матч. Хоча зараз про це важко говорити…
Я не скажу, що це був якийсь апогей, якась супервирішальна гра. Насправді ми програли набагато раніше. Сподіватись на останню гру – не дуже гарна ідея. Ми відіграли непогано, забили гол, мали шанс забити з пенальті… До речі, цікаво – Григорій Баранець, який не забив пенальті, пізніше опинився в Карпатах. Випадковість,збіг – чи він вже тоді щось знав про своє майбутнє? Хто зна. Але тут я суб’єктивний, тому не варто навіть допускати такі моменти.
Ми зіграли настільки, наскільки могли. Просто були слабшими. Крім того, Карпати перед цим зіграли напівдублем з Арсеналом (програли 0:4 – О.С.), тож основні гравці мали час відпочити, підготуватись до дербі. А ми грали з Динамо. І між турами тоді був не тиждень, а три дні. Карпати все зробили правильно – зберегли сили на матч з нами і довели, що саме вони у Львові є найсильнішими.
- Ви ж були на тому матчі. Бачили реакцію трибун на підсумковий результат (трибуни свистіли, виражаючи незадоволення перемогою Карпат і вильотом Львова – О.С.). Вам була приємна така реакція?
- З тої точки зору, що нас хотіли бачити у Львові, хотіли бачити в Прем’єр-лізі – звісно, було приємно. Дуже неприємно було через те, що 99% вболівальників погоджувались з тим, що Карпати мали здати нам гру. І ще це одне підтвердження того, про що я говорив – всі, навіть вболівальники, готові до несправедливості, до нечесної гри. На свою, звісно ж, користь. Для мене це було шоком. Те, що Карпати не програли нам той матч, ставилось в вину Карпатам! Але якщо так, якщо вболівальники готові були пробачити цю нечесну гру – то вони повинні були б змиритись і з будь-якими іншими нечесними моментами. Але цього ж не відбувається…
Я перед собою ставив це питання – а чи здав би я матч, аби опинився на місці Карпат. І, чесно кажучи, не міг дати однозначної відповіді. Однозначної відповіді «ні», звісно ж. Можливо, мені пощастило – що я ніколи не стояв перед вибором переступити через свої принципи, через головний принцип (не здавати і не купляти матчі) заради якогось суспільного блага. Скажімо, заради команди у Львові…
- Після поразки в Прем’єр-лізі у Вас була ще одна серйозна невдача – поразка на виборах президента ПФЛ. В чому були, якщо були, помилки Вашої передвиборчої кампанії?
- Та я, чесно кажучи, подав заявку тільки тому, що більше ніхто цього з президентів клубів не зробив. Хіба що Олег Караванський (тодішній президент вінницької Ниви – О.С.), але у нього і шансів не було, і сам він говорив, що буде зніматись, а балотуватись вирішив тільки для того, аби попаритись. Я ж подав заявку в останній момент.
Головна моя, людини, яка вкладає в футбол гроші зсередини, ідея була така – не повинен нами керувати якийсь чиновник. Ми, акціонери, витрачаємо свої кошти на організацію турніру, а нам нами стоїть людина, яка мало того, що живе на наші гроші, так ще й командує нами. Повинно бути як в будь-якому акціонерному товаристві – головною є наглядова рада, президент чи голова правління це всього-на-всього виконавча посада. Яка повинна працювати на благо своїх «акціонерів», клубів. А не так, як у нас – надбудова над Центральною радою ПФЛ, надбудова, яка не вклала в футбол ні копійки, але вказує, як нам жити.
І моя задача заклечалась в тому, аби переконати всіх президентів, що ця модель – неправильна. Скажу відверто, після спілкування віч-на-віч з колегами я був переконаний, що маю більшість. Ми стільки з ними обговорювали ситуацію, стільки всього хотіли змінити. Тому я був переконаний в своїй перемозі. Хоча з іншого боку, знаючи можливості адмінресурсу, я думав, що не наберу й тої кількості, яку у підсумку набрав.
Можливо, через таку серйозну підтримку з боку колег ми і недопрацювали, розслабились. Я думав так – розкажу з трибуни прості речі, ми за три місяці все змінимо, статус, регламент, і живемо як цивілізовані люди. Але я програв в один голос. А все тому, що один президент (так, було таємне голосування, але у нас був чіткий список прибічників, і шляхом простого логічного виключення все таємне стало явним), який мав до речі два голоси, віддав їх за Бальчоса.
- Це можна назвати зрадою? Вас, клубів, які хотіли змін в ПФЛ?
- Я вам скажу так. Навіть тоді я відчував, що серед нас є дуже мало людей, які готові почати ці зміни з себе. Більшість хотіла, щоб хтось почав – а я тоді вже може і підтримаю. До речі, може і добре, що я не став президентом ПФЛ. Бо якби мене не підтримала більшість, то всі реформи пішли б прахом, а я взагалі став ізгоєм.
Ця поразка не стала для мене чимось трагічним. Я бізнесмен, і чіплятись за ту посаду було б смішно. Просто я, знаючи і вміючи робити швидкі зміни в бізнесі, хотів втілити це і в футболі. І потім би все це було б дуже важко змінити і повернутись до старого формату.
Так от, навесні 2010-го, коли ми вже не боролись з фінансових причин за вихід в ПЛ, до мене почали підходити президенти і говорити – Юра, тобі ж не треба, здай нам гру. І це ті люди, з якими ми хотіли щось міняти!… Я спочатку не вірив, питаю – це жарт такий? Та ні, ну мені ж там потрібне п’яте місце, а тобі ж уже все одно. Вони думали, що це я просто красиво говорю, «понти ганяю». Це був такий жах, я навіть не знав, як все це сприймати.
А я ж насправді готовий був до серйозних змін. Це ж не політика чи бізнес – в футболі я був готовий спалити себе як футбольного чиновника дощенту заради якоїсь мети. Та я й зараз готовий, тільки виборів немає, і треба зрозуміти, чи воно комусь іще потрібно.
Стосовно ж того, що змінилось після виборів президента… От яскравий приклад. Ми хотіли знятись з турніра в першій лізі і перейти в лігу другу, де все-таки простіше за фінансовими чинниками. Нас готове було замінити Прикарпаття, за це воно абсолютно офіційно повинно було перерахувати в ПФЛ 1 мільйон гривень. Не мені, а в Лігу, підкреслюю. Звісно, що ФК Суми в такому разі мав відмовитись від претензій на наше місце. Чого чекали сумчани – можливо, того, що ми не зможемо потягнути першу лігу, просто зникнемо з професійного футболу, а вони за так опиняться в першому дивізіоні?
Як тільки я заявив про таку можливість, почались підкилимні ігри. А я якраз і хотів уникнути цього – щоб зібрались всі клуби, відкрито вирішили, відкрито були заплачені ці кошти. По суті, я на голому місці заробив у вигляді спонсорського внесу один мільйон для ПФЛ (і це при бюджетів в 7 мільйонів). Чудово? Але чомусь когось це не влаштувало, перекрутили…
- Чи можна назвати оцей момент, з пропозицією здачі, найбільшим Вашим розчаруванням за всі роки в українському футболі?
- Якби ж то була одна пропозиція… Майже всі, з ким Львів мав грати навесні. Це як з матчем проти Закарпаття в другому колі минулого чемпіонату – всі ж були впевнені, що ми програємо. І не тому, що ми слабші. Можете уявити мій стан, коли ми після першого тайму вигравали 3:0 – а за 10 хвилин другого рахунок став 3:2. Я не знав, що зі мною робиться. Ще й пенальті для Закарпаття (яке вони не забили). Бог і наша чиста молодь просто врятували в тій ситуації репутацію клуба, мою репутацію зрештою. Хоча всі ділки від футболу впевнено говорили – та вони торгувались, просто не зійшлись в ціні.
Це було велике розчарування. Я зрозумів тоді одне – якщо мені колись доведеться щось змінювати в футболі, то це буде дуже складно. Що потрібно буде віддати здоров’я, а якщо говорити про якусь політичну систему – то й життя, за свою ідею, яку ти будеш відстоювати. Те розчарування запам’ятається надовго…
- Чи можете, чи готові Ви назвати себе в той період, поки були в професійному футболі, найчеснішою, найчистішою людиною з усіх?
- Я не хочу себе порівнювати ні з ким. Впевнений, що порядних людей в футболі все одно більше, ніж тих, хто приносить в нього негатив. На жаль, я не зміг на 100 відсотків вберегти себе від тих речей, які я не хотів робити на старті. Хоча мені вдалось не зрадити своїм основним принципам. І, можливо, це є основна причина всіх моїх негараздів. Мабуть, я вчасно покинув професійний футбол. А те, що я не встиг порушити, дозволить мені колись повернутись і боротись за чистоту футболу.
Олександр Стрижук, uFootball.com.ua
