До вашої уваги – велике підсумкове інтерв’ю вже колишнього власника і президента ФК Львів Юрія Кіндзерського. Сьогодні – перша частина з великої і дуже цікавої розмови
Юрій Кіндзерський вже поза великим, професійним футболом. Тому він може дозволити собі говорити більше, ніж ті, хто й нині зав’язані в спорті номер один. Втім, не чекайте від цього інтерв’ю якихось сенсацій чи викриттів. Це буде просто цікаве інтерв’ю з дуже непересічною людиною. Веселе і сумне, парадоксальне і відверте. І, що найголовніше, максимально щире – принаймні таке враження склалось у нас після спілкування з колишнім власником ФК Львів.
Отже, читайте першу частину розмови, присвячену початку історії львівського футбольного клубу.
- Чи мали Ви якийсь стосунок до футбол на момент народження ФК Львів – як глядач-уболівальник, футболіст-аматор, спонсор-меценат?
- До своєї появи в професійному футболі я п’ять років фінансував добромильську любительську команду, яка грала на чемпіонаті області. За рік до появи Львова у мене з’явився ФК Княжа (Щасливе). Тобто на момент появи Львова я вже знав, що таке професійний футбол, не зі слів, а вживу.
- Якими були мотиви приходу в професійний футбол (проект Княжа, оскільки саме він став першим)?
- Причина була проста. Я познайомився в одній із компаній (якщо геть відверто, то це було в сауні) з відомим у минулому футболістом Динамо Віктором Хлусом. Він спитав – чи не хочу я займатись професійним футболом на рівні фінансування чи володіння ФК. Ми посиділи, поспілкувались, подумали – і на другий день він приніс мені бюджет дубля, здається, Арсенала, де тоді працював. Ми ще раз подумали і буквально за місяць створили Княжу – як юридичну структуру, на базі Щасливської ДЮСШ, яка тоді була державною.
Клуб створився дуже швидко, дуже оперативно. Тоді, до речі, було все-таки простіше з ліцензуванням. За два місяці ми вже створили команду і грали в групі А другої ліги.
- Друга ліга – це все-таки досить низький рівень. ФК Львів же народився відразу у лізі першій. Як все це відбувалось?
- Львів з’явився на світ як юридична організація 25 травня 2006 року. Ім’я "ФК Львів” для футболу – не нове, бо в 90-х роках уже існувала така команда. Я часто мовчав, хоча звісно ж, той Львів, і цей, який я опікувався, в футбольному сенсі – одна історія, уболівальники також поєднували ці два клуби. Та й вигідно це – приписувати собі певну історію, виглядати старішими. Але багато хто на Галичині знає, що у того Львова була одна негативна риса, яка вилилась у прізвисько "десятка” (наскільки нам відомо, це означало розмір "компенсації”, в тисячах доларів, за договірний матч, якими, за певною інформацією, той львівський клуб частенько приторгував – О.С.). Це те, чого я не люблю в футболі, те, що є справжною його виразкою. І я не хотів, аби ми з цим асоціювались. Хоча і на нашу адресу подібні звинувачення частенько звучали. А так, звісно ж, легше було працювати з відомим ім’ям, яке любили у Львові.
Те, що ми відразу стартували в першій лізі, не було якимось подарунком чи везінням. От зараз я передав ФК Львів з нулем гривень в графі "борги”, навпаки, вважаю – навіть з активами. Футболісти, школа, меблі – це все за одну гривню я віддав обласній федерації. А тоді я заплатив на сьогоднішні гроші майже 2 мільйони гривень боргів Газовика-Скали – футболістам, іншим людям. Чесно кажучи, тоді з такими коштами можна було заявлятись у другу лігу і не просто грати, а упевнено виходити в лігу першу.
Отже, нічого безкоштовно мені не дісталось. Але, на жаль, деякі вболівальники говорили, що я, мовляв, знищив Газовик-Скалу… Хоча я скажу більше – жодного футболіста тої команди я не отримав у спадок. Всі контракти мусив по-новому переписувати, давати підйомні. Я ніколи не говорив про це, але зараз це уже історія. Як бачите, реально я отримав тільки право виступу в першій лізі – за все інше довелось платити.
До речі, так вже цікаво склалось, що в один рік обидві мої команди – і Княжа, і Львів – підвищились в класі. Одна піднялась з другої в першу лігу, інша – з першої в вищу. Мабуть, це чи не єдиний подібний випадок в українському футболі. І якщо вихід Княжи був прогнозованим і очікуваним, бо ми вже побачили, що можемо і вміємо боротись за високі цілі – то от підвищення в класі Львова вийшло несподіваним. Тоді у боротьбі фінансових гігантів ми, так би мовити, проскочили в еліту. Як ви пам’ятаєте, тоді Іллічівець та Оболонь претендували на дві путівки, а нам пощастило в тому, що ці дві потужні сили чубились між собою – залишивши шпаринку для нас. Ми тоді виграли у обох, причому з пристойним результатом (3:0 і 4:0). Тому, в принципі, не можна сказати, що ми були слабшими за конкурентів за грою – а наші перемоги в очних зустрічах тільки підтвердили це.
- Повернемось трохи назад, до початку історії Львова. Не було думки залишитись в Стрию, де й базувався Газовик-Скала?
- Та я й не думав навіть про те, щоб мати клуб у Стрию – хоча там і був на той час сертифікований стадіон. Я родом з Добромиля, і Стрий для мене (крім того, що це гарне західне місто) нічого не значив. Мене цікавив саме Львів, львівський вболівальник. І я розумів, що ефективно, якісно розвинути клуб можна в першу чергу в обласному центрі, а тим більше в такому, як Львів, де вболівальників предостатньо для, напевно, і трьох команд.
- Коли починали Княжу і Львів – усвідомлювали всі ризики, які чекали на Вас в футболі?
- Напевно, навіть на 1 відсоток не усвідомлював. Я вважаю себе позитивною людиною, будую своє життя на довірі до людей, до будь-якої системи… На стільки підводних каменів, скільки їх є у нашому футболі, я не очікував, скажу відверто. Ніякої "розвідки” я не проводив, головне для мене заключалось в тому, що потрібна достатня кількість грошей. Ті бюджети, які мені малювали помічники і так звані "футбольні люди” (це тепер я можу поставити цю дефініцію в лапки, тоді я так не думав), я реально бачив, що можу і готовий фінансувати.
Звісно, я розумів, що може бути по-всякому. Але тоді і бізнес, і загальна ситуація в Україні були досить позитивними – і я навіть не думав, що от може так статись, як сталось з фінансуванням Княжої і Львова. Але буває, як бачимо, й не таке, Норільський нікель навіть перестав фінансувати футбольний проект, що говорити про простих українських бізнесменів. Та і в Європі під час кризи були проблеми фінансового характеру.
Тому всі ці проблеми – не тільки Львова, а й багатьох інших клубів – не є якимось дивними. Так само, до речі, як не викликає подив те, що 3-4 потужні групи зараз володіють, можна сказати, всім футболом. І хоч це й не можна дозволяти, але на сьогодні я б навпаки дозволив подібні речі. Хоча б на певний перехідний період, аби врятувати футбол в цілому і конкретні клуби від зникнення. Бо по факту ми все одно це маємо, але формально самі ж забороняємо – по суті обманюючи і себе, і вболівальників. Найстрашніше це якраз брехня. Ми ж нібито й добру справу робимо – зберігаючи, нехай і таким способом, футбол в різних містах. Але тоді давайте й признаємось, що все це є, існує. Навіщо лицемірити?
Отже, я, як бізнесмен, знав на момент початку футбольного шляху, що таке бізнесовий ризик. Тому все, що виникало на цьому шляху, не було чимось аж надто складним. Воно швидше було дивним, я ніколи не думав, що такі речі можуть існувати в футболі. Хоча, зрештою, проблеми ті самі – що в суспільстві, що в бізнесі. Хіба що зі спортивним відтінком.
- Одна з найголовніших проблем 80-ти, а то й 90-та відсотків вітчизняних клубів – це стадіони. Не оминули вони і Львів. Як вирішувалась стадіонна проблема на початку існування ФК, коли команда ще грала "за місцем прописки”?
- В принципі, зразу у нас все нібито було в порядку. Принаймні ніяких мандрів не передбачалось. Ми орендували стадіон СКА, який тоді був у власності міністерства оборони. Вклали туди велику суму коштів, бо там по суті не було нічого – на полі, наприклад, мотоциклісти їздили і пейнтболом навіть займались. Роздягальні та туалети знаходились в такому стані, що можна лише здогадуватись… Дуже швидко все це було відновлене, поремонтоване, стадіон пройшов атестацію – нам дозволити грати там матчі першої ліги.
Потім з кожним роком вимоги до стадіонів ставали все жорсткішими (і це правильно) – і в один прекрасний момент нас попередили, що скоро на СКА не можна буде грати. На Україну пробитись ми не могли, це взагалі довга і важка історія… Хоча я особисто не бачив і не бачу нічого складного, коли два клуби грають на одному стадіоні. По-перше, це значно дешевше, по-друге, навряд чи така кількість матчів стала б проблемою для поля. Половину сезону 2008/09 ж витримало. На це, мабуть, були інші причини…
За цей час я встиг збудувати в Добромилі хоч і невеличкий стадіончик, але такий, що на ньому дозволили проводити навіть матчі Прем’єр-ліги. Хоча задумувався і будувався цей стадіон як арена для матчів чемпіонату області.
А взагалі-то, говорячи прямо, чому я мав будувати стадіони? Для цього є держава. Це ж великі суми, сотні мільйонів, навіть мільярд, як виявилось. А де б я взяв такі кошти? У Львові, обласному центрі, столиці Західної України за стільки років не було збудовано жодного стадіону державою – а я мав за п’ять років побудувати арену з нуля. Принаймні всі від мене чекали такого. Але ж я не входив ні в список Форбс, ні в коло олігархів. Мені це дійсно було далеко не по кишені.
Я думаю, що вигідніше вкладати приватні кошти в дитячі школи, в розвиток футболу – а не в будівництво стадіонів. Люди ж просто не замислюються, що стадіони – це нерухомість, і клуби ще й оренду платять немаленьку за землю, на які стоїть арена. Тут іноді буває вже не до розвитку клубу, а хоча б податки виплатити. І нехай професійні клуби з великими бюджетами – але це ж і дитячого футболу стосується. По суті, заняття футболом в Україні – це чисте меценатство, так ще й державу податками треба підтримувати…
Зате ми збудували дуже хорошу базу в Щасливому, стадіон в Добромилі – це, вважаю, не так і мало за цей короткий період. Думаю, не так багато у нас клубів, які б починали з будівництва футбольних полів (тим паче критих), баз і подібної інфраструктури. На жаль, нам не вистачило часу. Можливо, Львів і мав би власний стадіон у рідному місті.
- Добромиль – це зрозуміло, мала батьківщина. Але це ж далеко, невигідно і економічно, і з точки зору розвитку клубу (вболівальники, медіа). Не було ніякої можливості зачепитись за один із численних маленьких львівських стадіончиків? Чи можливо за принципом Княжої побудувати базу під Львовом і грати там?
- Нам і так, вважаю, повезло зі строками закінчення стадіону в Добромилі. Бо нас фактично вижили зі Львова (я вже не знаю, чи то спільно з місцевою владою, чи то залежало тільки футбольним чиновникам львівським) – заявою про те, що ми повинні реконструювати СКА. Той самий стадіон, на якому, до речі, й досі грає дубль Карпат – і нічого. А яка, говорячи відверто, різниця між молодіжною першістю УПЛ і першою лігою, в плані тієї ж безпеки? Але в першій лізі нам грати заборонили, а дублерам Карпат – будь ласка.
Нас попередили буквально за два місяці – і за ці два місяці ми встигли завершити стадіон (який, повторюю, планувався для обласної першості). Та вже 2 вересня 2007-го зіграли в Добромилі перший матч. А якби не було цього стадіону, то Львів уже тоді міг би й закінчитись.
Хоча варіанти таки існували. Можна було грати в Червонограді – але це теж не дуже близько. Можна було відправитись в Стрий – але тамтешній стадіон відповідав вимогам з великою натяжкою. Тому мені простіше і легше було перевезти команду в Добромиль, тим паче, стадіон наш був прийнятий відповідними структурами, відповідав всім нормам і вимогам. А перший матч на новій арені ми виграли у Прикарпаття з рахунком 6:2.
Наше бажання грати на Україні тоді навіть не розглядалось. Це потім, в Прем’єр-лізі, влада хоч якось поверталась до нас лицем – переконавши Карпати пустити нас на стадіон. Тоді якраз закінчився попередній період оренди України, і місцева влада не давала Карпатам в оренду стадіон, ставлячи умову – ми здаємо вам стадіон за одну гривню, а ви дозволяєте там грати Львову. Тільки там ми змогли на півроку повернутись в рідне місто.
Все-таки це парадокс – команда, яка носила назву міста, яка була створена для міста, на яку ходили вболівальники (ми, якщо не помиляюсь, входили в шістку найвідвідуваніших команд УПЛ, поки грали на Україні), яка приносила певні прибутки, навіть з продажу атрибутики і символіки, виявилась непотрібна цьому самому місту. Тому запасний варіант з Добромилем нас просто врятував.
Та й 2008-й – це вже був період кризи, коли питання стояло руба, або будувати стадіон, або утримувати команду. І ще одне. Ми за рік до того виграли тендер на Євро-2012. Тобто вже знали, що у Львові побудують новий великий стадіон. А навіщо ж тоді місту ще одна арена – якщо клубів всього двоє? А зараз і зовсім одні Карпати, як, мабуть, гратимуть на двох стадіонах…
Ми навіть думали грати в Щасливому. Треба було трохи модернізувати тамтешній стадіон на 1500 місць, довести його до мінімальних норм – і я був би спокійний, бо й команді було де жити. Звичайно, ми завжди мріяли про перенесення бази зі Щасливого у Львів. Але я вже не хочу розказувати зараз, за скільки і де мені пропонували землю в місті, щоб я міг побудувати 5-6 футбольних полів. Це були десятки мільйонів доларів! Не один раз влада щось там нам передавала, якісь стадіони по телевізору – а потім вияснялось, що треба було платити чималі гроші, мільйони ясно що не гривень.
Була ще думка жити і тренуватись в Щасливому – а грати на Львівщини. Так по суті кожна гра для нас була б виїзною. Та й дійсно, 120 кілометрів до Львова це дуже далеко і дуже незручно. Але, повторюсь, саме завдяки Добромилю ми змогли вижити, вийти в УПЛ і дотягнути до сьогоднішнього дня.
Зараз можна почути заяви про те, що ФК Львів таки гратиме у Львові. Ну і де все це? Тільки обіцянки. А я зараз віддаю Лафорт Арену в безкоштовну оренду новим власникам клубу – бо прекрасно розумію, що ніхто так скоро, як би хотів, у Львові не буде грати, ніхто їх туди не пустить. Тому що це комусь невигідно…
- Перший же сезон – і відразу зустріч з Карпатами вКубку. Чи очікували Ви від того матчу такого резонансу і такого результату?
- Забігаючи далеко наперед, скажу, що це, мабуть, було найбільше досягнення Львова – львівське дербі. Настільки підвищився інтерес, я був просто вражений. Ми встигли зіграти всього три рази, двічі в Прем’єр-лізі іодного разу в Кубку – але я переконаний, що ці матчі львів’яни запам’ятають надовго.
А в Кубку… Я думаю, все було просто – недооцінка суперника, хто ми такі тоді були, тільки з’явились на світ. Ну, і самовіддача нашої команди просто зашкалювала. А ще трошки везіння – в післяматчевих пенальті. Ейфорія тоді була просто вражаюча! Можна сказати, що це був наш фінал.
Далі ж у нас ще й Металіст був в Кубку – Мирон Маркевич, знакова для львівського футболу постать. Тобто знову щось на кшталт дербі. І ми знову дійшли до пенальті, програючи по ходу матчу 0:2. Правда, Щасливий не забив восьмий за ліком пенальті, і так ми програли.
Повертаючись до того матчу з Карпатами, скажу – емоцій було море. Дербі, футбол, перемога… Думаю, що навіть уболівальникам Карпат було приємно, що у Львові є футбол, що його багато і він такий різний. Найголовніше,що був вибір. І скажу ще так – впевнений, що ріст Карпат в останні часи відбувся не тільки завдяки Кононову, а й до певної міри через нашу появу. Конкуренція, вона ж завжди стимулює ріст. А коли ми почали здавати, то й у Карпат результати чомусь пішли на спад. Може, це збіг, а, може, й ні…
Далі буде. Зовсім скоро!
Олександр Стрижук, uFootball.com.ua
